Menu

"Ми їхали на Майдан і писали на руках свої імена" – уманчанка Юлія Волощук

  • Автор  Вікторія Михайлюк
"Ми їхали на Майдан і писали на руках свої імена" – уманчанка Юлія Волощук

Ще рік тому 17-річна уманчанка Юлія Волощук їдучи на Майдан писала своє ім’я на руці, аби могли опізнати її тіло.  Вона готувала їжу, допомагала пораненим, виготовляла коктейлі Молотова.  Тоді вона думала, що це буде її перша і остання «війна» у її житті. Проте сьогодні уже 18-річна дівчина готується їхати на Схід. У зоні АТО вона планує працювати медиком.

«Студенти  не виходили на мітинги проти влади»
Вперше на Майдан Юлія разом зі своїми друзями прийшла в ніч із 21 на 22 листопада 2013 року.
- Ми приїхали на Євромайдан близько опівночі. Там уже не було ні опозиції, ні Мустафи Наєма, який написав перше повідомлення, щоб всі збиралися на Майдані.  Вже тоді на площі було декілька автобусів із беркутівцями, які слідкували за мітингувальниками, - розповідає Юлія. – До ранку вистояло близько 40 чоловік, 20 з яких – студенти.
Потім почалися мирні мітинги. Юлія разом з іншими студентами Києво-Могилянської академії влаштовували власні майданчики. На сходах вишу розвішували революційні плакати. Робили зробити все, аби їх почули. Закликали керівництво академії оголосити всестудентський страйк, як це було під час Помаранчевої революції.
– На той час не було агресивних дій, коктейлів молотова, бруківки. Проте все змінилося після жахливої ночі розгону студентів, – згадує Юлія.

«Якби не розігнали студентів, то Майдан розпався б»
Саме в ніч  розгону студентів, із 29 на 30 листопада,  Юлії на Майдані не було. Чомусь саме того вечора, вона поїхала до гуртожитку на Троєщину. Проте вранці, коли дівчина побачила новини, відразу помчалася допомагати пораненим.
 - Коли я 29 листопада їхала із Майдану, все було добре. Але вже на ранок ситуація змінилася. Студентів побили.  Було таке відчуття, ніби взяли на тертку для сиру і потерли тебе, твою душу, віру, надію. Тебе обплювали. Це було жахливо, - розповідає дівчина. – Вранці ми з друзями закупили медикаментів, води, і пішли до Михайлівського собору допомагати пораненим, які зі сльозами на очах розповідали про пережите. І вже 31 листопада на Михайлівській площі був перший мільйонний марш із агресивними настроями. Зараз всі  прекрасно розуміють,  що якби Майдан тої ночі не розігнали, то він би розпався.  З того часу Юлія постійно після пар ходила на Майдан. Чергувала там ночами, допомагала пораненим, робила коктейлі молотова, а вранці знесилена знову їхала на навчання.

«Над головами окривавлених людей були величезні клубки диму від гранат»
Початок розстрілів на Майдані особливо запам’ятався дівчині.
18 лютого. Вулиця Інститутська. Перший теплий ранок. І перша куля, що «подарувала» українцям перші смерті Небесної сотні…
- Майдан тоді був дуже спокійний, але він заважав владі, як мозоль на руці. Тож чиновники вирішили з ним покінчити, - ділиться Юлія. -  Того дня ми сиділи на лекції. І тут я краєм ока  побачила в одногрупника в пакеті шолом. Я його запитала куди він зібрався. Він сказав, почитай новини і зрозумієш. Коли я зайшла в інтернет, побачила, що мирна колона  пішла до Верховної Ради. Її там зустріли тітушки разом  із «Беркутом». Почалися бої, де все пішло в хід - бруківки, коктейлів молота, гранати. З дахів по мітингувальниках гумовими кулями стріляли снайпери. Після побаченого, ми з подругами відпросили з пар і відразу поїхали на Майдан.
На Майдані постійно вибухали гранати. Студентки пішли на «передову». Вони допомагали хлопцям колоти бруківку, готувати коктейлі Молотова.
- В один момент я зрозуміла, що на нас наступають беркутівці. Ми почали тікати. В однієї з моїх подруг почалася істерика, -  продовжує дівчина. - Ми бігли так швидко, як могли. За три метри від нас був «Беркут», який розганяв людей. Нам вдалося заховатися.  А в цей час, коли на Інститутській вбивали людей, у Маріїнському парку відбувався політичний мітинг…
Дівчата втекли до Арсенальної,  заспокоїлися і знову повернулися на Майдан.
- За цих 10-15 хвилин, що нас не було, сталося жахіття. Від Маріїнки почали виносити мертвих… Десятки швидких забирали поранених. Над головами окривавлених людей були величезні клубки диму від гранат, - продовжує Юлія. – І тут «Беркут» знову ринувся на нас. Ми в черговий раз були оточені. Могли тікати тільки по прямій. І нас би силовики наздогнали, якби не киянин, який вивів нас із того пекла.  
Всі, хто не змогли вирватися із оточення беркутівців, бігли по прямій до Маріїнки. Саме там Леся Оробець разом із іншими жінками падали на коліна перед силовиками, тітушками й просили їх не добивати хлопців.
Після втечі від беркутівців дівчата знову  повернулися на Майдан. Саме в той час мітингувальників «заспокоювали» отруйним газом.  І тоді вперше під ногами Юлії зірвалася граната...
Із порваним взуттям, підбитою ногою, після всього пережитого дівчина поїхала на…пари.  А  потім знову повернулася на Майдан допомагати пораненим…

«Я не знала, чи повернуся додому живою…»
Після пожежі в Будинку профспілок знову почалися розстріли. Дівчина разом з друзями закупила ліки, і вкотре відправилася допомагати пораненим. Тоді вона вперше їхала на Майдан, як в останнє…
- Найжахливіше було, коли ми їхали на Майдан і читали в телефоні: «Всі хто їде на Майдан, пишіть свої імена та прізвище на руках», - згадує зі сльозами на очах Юлія. -  Я розуміла, що  мені лише 17.  І я не знала, чи повернуся додому живою, чи ні. Ми наскільки були окрилені перемогою,  що були готові віддати своє життя за праве діло. Тож просто дістали ручки і написали на руках власні імена.
Того дня на Майдані було багато жертв. Юлія стала свідком смерті Небесної сотні. Вона бачила як снайпери цілилися мітингувальникам прямо в голови. Ця картина надовго закарбувалася в її пам’яті…
«Всі проблеми в наших головах»
Сьогодні Юлія займається волонтерством та готується до поїздки в зону АТО. Дівчина хоче там працювати медиком.  Чимало її друзів сьогодні боронять Україну на Сході.
-  Нещодавно мене ножем вколов мій друг, коли  сказав,  що нічого не зміниться, що я нічого не зміню, що всім керують гроші. Ця фраза мене добила ще більше. Я вважаю, що всі проблеми у наших  головах. Якщо ми будемо вірити, що нічого не зміниться, то так і буде, – говорить Юлія. – Ми повинні змінюватися хоча б в заради тих людей, які загинули, які зараз помирають на Сході… Ми повинні тримати небо, яке падає на нас…

вгору