Останнім шляхом Тараса Шевченка пройшли тисячі людей у Каневі. 22 травня минула 156-та річниця від дня перепоховання його праху на Чернечій горі.
Зранку на Чернечій горі в Каневі перемовляються по рації поліцейські.
– Як обстановка? Підозрілих осіб на території нема?– запитує невідомий.
– Нема, – відповідає поліцейський у чорній формі. Рацію виключає
– Краще би куртку якусь принесли. Замерзли всі, – говорить колезі.
Трохи згодом з’являється ще один чоловік у світлому камуфляжі. Веде на повідку чорного собаку породи лабрадор. Пес шукає вибухівку. Піднімається навіть до самої могили. Ретельно обнюхує усі корзини із квітами. Нічого підозрілого не знаходить.
Кілька осіб стоять на оглядовому майданчику. Обговорюють омелу, що вразила дерева біля могили. З-за Дніпра дме сильний вітер, розгонить хмари. З каштанів облітає цвіт.
– Люди, чого ви там стоїте, – гукає якийсь чоловік. – Гайда до музею. Там екскурсій ще нема, але можна погрітися.
На самій верхотурі музею Шевченка ластівки звили кілька гнізд. Їх ніхто не руйнує.
– Час не стоїть на місці, – каже заступник директора заповідника, колишній посол України в білорусі Ігор Ліховий. – Музей теж змінюється. Міняємо потрохи інтер’єр. Додаємо нові експозиції. Є нові експонати із зони АТО. Шевченко передбачав жорстоку боротьбу за волю України із внутрішнім та зовнішнім ворогом. Боротьбу за очищення від вікового намулу.
Після десятої до могили піднімається офіційна делегація на чолі із віце-прем’єром В’ячеславом Кириленком. Священики правлять службу Божу. Біля могили з’являються люди із прапорами з написом: «Кобзареві – світове визнання». До них підтягуються прихильники Ляшка із прапорами з намальованими вилами.
– Цар і його опричники прорахувалися, коли дозволили поховати Шевченка в Україні, – каже віце-прем’єр. – Згодом вони це зрозуміли, але було пізно. Півтора століття в Україні Шевченко робить свою справу. Так робить, що всі російські імперіалісти перевертаються в своїх трунах.
Депутат Владислав Голуб дякує Олегу Васецькому за ініціативу зі збору підписів до штаб-квартири ЮНЕСКО. Передає Кириленкові дві корзини із 30 тисячами підписів. Хоче, щоби їх завезли до штаб-квартири організації в Париж.
– Три роки лише минуло справжній українській незалежності. Три роки Україна бореться із російською навалою в Донбасі, – виголошує.
Слово дають захисникові Донецького аеропорту Андрію Шараскіну.
– Друже Владиславе, такого пафосу я не чув давно. Навіщо він? У справжній незалежній Україні ми ще не живемо.
Читає «І мертвим і живим».
– Оце справжнє декламування. Не те, що Янукович у 2010 році, – коментує жінка у вишиванці. Тому дурневі дали прочитати пару рядків. Так він замість «на сторожі» прочитав:
– Возвеличу рабів отих німих!
– Я на сторонІ біля них поставлю слово!
Оточуючі сміються.
– А пам’ятаєте, як у 2011 виступав Азаров, Литвин і Ганна Герман, – каже чоловік у шкіряній куртці. – А тоді якийсь дядько прорвався до мікрофона й прокричав: «Щойно перед вами виступали раби, підніжки, грязь Москви»! Ото весело було!
За кілька хвилин до могили йдуть усі бажаючі. Ще за півгодини працівниці музею приймають букети із могильної плити. Кладуть поруч, але збоку.
– Підпису через гору квітів зовсім не видно, – пояснюють.
Згодом із музею виходить віце-прем’єр Кириленко.
– До будинку повертається дух його архітектора Василя Кричевського, – каже. Згадує, як уперше прийшов сюди із синьо-жовтим прапором у 1989 році.
Завершує промову й говорить про щось із заступником голови Черкаської ОДА Віталієм Ковалем.
