Жителька села Журавки Шполянського району 59-річна Людмила Орел позбулася домашнього улюбленця – однорічного оленя на ймення Вася. Разом із твариною вона вийшла на дорогу, зупинила вантажний автомобіль й відправила оленя в приватне лісове господарство. Напередодні дикий звір напав на жінку й побив її рогами й копитами.
– Я так чекала, коли в нього роги виростуть, а він мене ними побив, – скаржиться жінка. – Минулого року донька знайшла в лісі маленьке оленятко. Мабуть, щось сталося із його матір’ю, бо воно було худе й виснажене. Донька взяла його за пазуху й принесла. Кілька днів потримала в себе, а потім принесла мені. Каже, мамо візьми, бо в тебе ж таки є корова, а я не маю.
Людмила Петрівна почала виходжувати оленя.
– Поїла його із сосочки. Не такої, як оце зараз, а ще старої. Спочатку випивав за день хіба 50 грамів. Потім втягнувся, з’явився апетит. Потихеньку почала йому терти моркву. Словом, відійшло це оленя. Виросло. Я його гнала на пасовисько й там прив’язувала. Особливо любив пастися по росі. Згодом їв усе – дерть, сіно. Малим був у плямах, а виріс – просто став рижим. Усе село знало, що я мала оленя. Приходили екскурсії зі школи. Діти фотографувалися, не могли з ним награтися.
Олень увесь час був на прив’язі.
– Що ви хочете, це ж таки дика тварина! Рвався на волю. Я думала потримати, поки роги виростуть. Весною почали рости й зараз же має невеличкі. Але з віком став норовливим. Якогось разу вела на пасовисько, то йому щось не сподобалося. Розігнався й стрибнув на мене всіма чотирма ногами. Ніколи би не подумала, що може бути так боляче.
На початку літа олень напав на зятя Людмили Орел.
– Копита в нього ніби гострі леза, – згадує господарка. Напав на зятя й залишив кілька порізів. Добре, що був прив’язаний.
Кілька днів тому олень «підняв руку» й на саму Людмилу Петрівну.
– Жив він у хліві, а вдень, коли не треба було пастися, я виводила його в двір і прив’язувала на вірьовку. Йому не було куди енергії дівати, то вірьовкою замотував граблі, що стояли поруч. Мені це не сподобалося. Підійшла й забрала граблі. Вася це запам’ятав, бо за кілька днів напав на мене. Почав бити й копитами, й рогами. Було дуже боляче, хоча на вид він невеликий, як у кінах показують. Висотою, може, 80 сантиметрів. Думала, що смерть моя прийшла. Ледве відповзла на безпечну відстань.
Це було останньою краплею для господарки.
– Я кілька разів дзвонила в черкаський зоопарк. Просила забрати Васю. Але там якась реконструкція. Директор казав, що зараз немає місця. Мовляв, хай ще трохи побуде у вас. Бо до старого оленя його пускати не можна – уб’є. Але я вже далі ждати не могла. Вийшла на дорогу й стала просити людей. Взяли одні, але потім жалкували. Він там їм бешкету наробив. Питали, через який паркан він може перестрибнути. Потім відвезли в приватне господарство, там, де олені на волі живуть, тільки сіткою обгороджені. Тепер скільки житиму, диких тварин додому не братиму. Бо воно зерно їсть, молоко п’є, а все одно рветься на волю.
Людмила Орел живе в хаті сама. Зараз ніде не працює. Раніше була продавцем сільмагу та листоношою.
